Історія костопільського залізничного вокзалу
Однією з цікавих і малодосліджених сторінок історії Костополя є будівництво і перебудова (реконструкція) залізничного вокзалу.
У 1793 році внаслідок другого поділу Речі Посполитої Костопіль відійшов до Російської імперії. До цього часу територія перебувала у складі Волинського воєводства Речі Посполитої, а після приєднання увійшла до складу Волинської губернії.
Історія залізничного вокзалу в Костополі — це історія того, як маленьке лісове поселення перетворилося на потужне промислове місто. Саме залізниця стала тим «двигуном», який наприкінці XIX століття назавжди змінив долю нашого краю.
Усе почалося влітку 1885 року, коли було відкрито рух на ділянці Рівне — Сарни — Лунінець. Це була частина великого проєкту Поліських залізниць, які будувала Російська імперія для стратегічних та економічних цілей (з’єднання Прибалтійських губерній з півднем). Довкола залізничної станції почали з’являтися лісопильні, скляний завод, торгові лавки. Костопіль почали стрімко заселяти єврейські та польські підприємці.
З’ясування того, хто саме збудував вокзал у Костополі — це детективна історія, адже ми маємо справу з двома різними будівлями. Перший вокзал був збудований під час прокладання лінії Рівне — Лунінець — Вільнюс. Замовником було Міністерство шляхів сполучення Російської імперії. Роботами керувало управління Поліських залізниць. Головним будівельником і першим начальником Поліських залізниць був видатний інженер-шляховик того часу Іван Миколайович Теодорович. Саме під його керівництвом були розроблені плани станцій та вокзалів на лінії Рівне-Сарни. Головним інженером будівництва всієї лінії зі станцією Костопіль був Іван Щукін.
Оскільки залізниця мала військове стратегічне значення, проектуванням займалися найкращі кадри імперії. Вони використовували так звані зразкові проекти, або типові плани, але адаптували їх до місцевості. Безпосередньо на місцях працювали підрядні організації, які залучали тисячі робітників, зокрема, і місцевих мешканців для насипу колій та зведення станційних споруд.
Будівництво вели за дуже суворими державними стандартами.Будівлю зводили з червоної цегли, її випалювали на найближчих цегельнях, у тому числі тих, що належали місцевим землевласникам, оскільки везти таку кількість матеріалу здалеку було дорого.
Вокзал зведений у так званому цегляному стилі (різновид історизму). Головна особливість — використання високоякісної керамічної цегли як основного декоративного матеріалу. Цеглу не штукатурили, а навпаки — викладали з неї складні візерунки: карнизи, «зубчики» (дентили) та пілястри. Така цегла була настільки міцною, що будівля витримала пожежі двох світових воєн. Вона не потребувала регулярного фарбування, що було дуже практично для залізниці.
Архітектура вокзалу мала дисциплінувати пасажира. Симетричний фасад створював відчуття порядку, що було важливо для залізниці, яка працювала строго за розкладом. Вхідна група була вищою за бічні крила, що візуально запрошувало людей всередину. Оскільки пасажирів тоді було небагато, вокзал слугував більше адміністративним центром для управління завантаженими лісом ешелонами. Біля будівлі обов’язково була велика гасова лампа та дзвін, який сповіщав про прибуття потяга. З 1903 року при залізничній станції почало працювати поштово-телеграфне відділення.
У 1918–1920 роках Україна була ареною жорстокої боротьби різних суспільно-політичних сил. 1921 року за Ризьким договором Волинь входить до складу Польщі; Костопіль стає центром Костопільської сільської ґміни.
У цей час під владою Другої Речі Посполитої в архітектурі вокзалів України особливо активно впроваджувалася романтична течія ар-деко, яка базувалася на традиціях садибної архітектури XVIII ст. Силуети споруд характеризуються гармонійністю пропорцій при багатоманітності та складності загального композиційного рішення.
Особливістю низки перебудованих вокзалів (Стрий, Сарни, Костопіль, Ківерці) були барокові фронтони або щити, вміло віднайдені пропорції віконних і дверних отворів, асиметрична мальовничість архітектурних членувань, фактурні контрасти.
Станція Костопіль була найбільш вражаючою залізничною інвестицією в тій частині прикордонних територій, що перебували під юрисдикцією Окружної дирекції державних залізниць у Радомі (північна частина Волинського воєводства та південна частина Поліського воєводства). Це була відносно невелика територія порівняно з територіями в управлінні Вільнюської та Львівської дирекцій, і тому там було здійснено найменше інвестицій у залізницю, насамперед завдяки будівництву нових залізничних ділянок на лініях Луцьк–Стоянів та Костопіль–Янова Долина.
Будівля костопільського вокзалу отримала типовий для свого часу архітектурний дизайн, виконаний у тодішньому традиціоналізмі. Побудована на видовженому прямокутному плані, вона була покрита складним дахом: двосхилим над центральною, вищою частиною будівлі, а мансардний дах з мальовничими аттиками було нанесено на бічні секції.
Щодо деталей, дизайнер використав сучасні рішення з домінуючим мотивом ризаліту. Цей елемент має характерне членування, яке часто зустрічається в проектах цього стилю: це двоповерховий фронтон, розділений пілястрами та обрамлений волютами на нижньому рівні, а на верхньому – лише з волютами.
В 1930-х роках костопільський вокзал був настільки важливим, що розклад поїздів друкували у всіх волинських газетах як найважливішу інформацію для бізнесменів того часу. Пасажири купували в касі проїзні квитки (квитки Едмонсона) – маленькі прямокутники з товстого картону розміром приблизно 3х5 см. Колір квитка залежав від класу:
1 клас: білий або світло-жовтий
2 клас: зелений
3 клас (найпопулярніший): коричневий.
Ціна: наприклад, 1.50 zł (злотих). Для порівняння: кілограм цукру коштував близько 1 злотого, а робітник на кар'єрі отримував 3-5 злотих на день.
Дзвін, що висів на пероні вокзалу, сповіщав про прибуття потягу - один удар дзвона, два — пасажирам приготуватися, три — машиніст відкриває пару.
Особливий період в історії вокзалу — вересень 1929-го. На цей перон ступила нога президента Ігнація Мосцицького. Президент приїхав не просто в гості, а подивитися на промислове диво нашого краю. Саме цей візит зробив Костопільщину відомою на всю країну. Це була подія державного масштабу! Візит президента Другої Речі Посполитої Ігнація Мосцицького до Костополя та його околиць став одним з найяскравіших моментів у міжвоєнній історії міста. Мосцицький приїжджав до Костопільського повіту у вересні 1929 року, головна частина візиту припала на 25 вересня. Це не був просто формальний візит, Костопільщина на той момент стала економічною вітриною держави завдяки двом речам: Янова Долина (сучасне с. Базальтове) та державні ліси. На той час у Яновій Долині розгорталося будівництво «зразкового робітничого селища» та гігантських базальтових кар'єрів. Мосцицький, який був видатним хіміком та інженером, обожнював індустріальні проєкти. Костопіль також був центром переробки деревини, що давало величезні надходження в казну.
Візит Ігнація Мосцицького на Костопільщину був частиною його великої подорожі по Волині. Тогочасна преса, як-от популярний «Ilustrowany Kuryer Codzienny» та місцеві волинські видання, висвітлювали кожен крок першої особи держави з великим пафосом.
Ось матеріал з газет від 26–27 вересня 1929 року:
«Станція в Костополі потопала в зелені та національних барвах. Величезна тріумфальна арка, зведена зусиллями лісників та залізничників, вітала Пана Президента словами "Witamy!" На пероні вишикувалися почесні варти, представники влади та незліченні натовпи мешканців, які заповнили всі прилеглі вулиці».
Його приїзд на костопільський вокзал був подією десятиліття.
Він прибував спеціальним президентським потягом (часто це була надсучасна на той час «Люкс-Торпеда» — швидкісна автомотриса).
«Люкс-Торпеда» (Luxtorpeda) — це справжній космічний корабель на рейках 1930-х років. Для мешканців Костополя, які звикли до важких, димних і повільних паровозів, поява цього дива техніки на пероні була схожа на кадри з науково-фантастичного фільму. Це не був класичний поїзд із вагонами та локомотивом. Це була автомотриса - самохідний вагон з власним двигуном внутрішнього згоряння, що нагадував видовжений лімузин або автобус на рейках. Вона розвивала неймовірні на той час 115–120 км/год. Обтічна аеродинамічна форма була розроблена для зменшення опору повітря. Низький дах і футуристичні фари робили її найбільш впізнаваним транспортом Європи. Усередині було близько 50 місць для пасажирів першого класу. М'які крісла, великі панорамні вікна, відсутність кіптяви та диму — це був рівень комфорту для еліти, політиків та багатих промисловців.
На пероні поїзд зустрічала почесна варта, місцева шляхта та представники єврейських і українських громад. Президента зустрічали за всіма традиціями гостинності: від міста Мосцицького вітав бургомістр, а також представники української та єврейської громад.
Маленька дівчинка у народному вбранні вручила президенту букет польових квітів. Газети зазначали, що Мосцицький був зворушений щирістю простих людей.
Найбільше уваги преса приділила поїздці до базальтових кар’єрів. Один із репортерів писав: «Пан Президент з великим зацікавленням оглядав сучасні машини, що розбивали твердий базальт. Він назвав це селище «взірцем для всієї Польщі», де праця і наука йдуть пліч-о-пліч серед дикого лісу».
Під час візиту до Янової Долини (сучасне село Базальтове), яка тоді була частиною Костопільського повіту, Ігнацію Мосцицькому вручили подарунок, що символізував силу та багатство волинських надр. Це був розкішний письмовий набір для робочого столу, виготовлений з цільного шматка чорного полірованого базальту.
Костопільський вокзал бачив багато постатей тих, чиї імена вписані в історію України та Польщі. Оскільки залізниця була єдиним способом швидко дістатися до знаменитих базальтових кар'єрів та лісових угідь, перон станції пам'ятає кроки як президентів, так і легендарних повстанців.
Видатний український письменник, автор трилогії «Волинь» Улас Самчук часто подорожував залізницею у напрямку Рівне—Сарни. У своїх творах та спогадах Самчук неймовірно точно описував атмосферу волинських станцій, звуки дизелів та побут пасажирів. Для нього вокзал був символом розлуки та водночас надії на відродження краю.
Для Тараса Бульби-Боровця, одного з лідерів українського повстанського руху часів Другої світової війни, засновника «Поліської Січі» залізничний вузол Костополя був ключовою стратегічною точкою. Його загони діяли в навколишніх лісах, і контроль за ешелонами, що проходили через Костопіль, був частиною партизанської війни проти окупантів.
Історія Костополя та його залізничного вокзалу нерозривно пов'язана з іменами людей, які зробили ставку на промисловий розвиток цього краю. Інвестуючи в станцію, підприємці інвестували у власний прибуток. Найяскравішою постаттю, яка фактично вибудувала промислове обличчя Костополя біля залізниці, був Леонард Шварццвайг. Якщо президент Мосцицький був ідеологічним покровителем, то Шварццвайг був практиком. Він був власником Костопільського скляного заводу, який і нині залишається одним із найбільших підприємств міста. Саме за гроші Шварццвайга та його партнерів була прокладена одна з перших великих під'їзних колій від вокзалу до скляного заводу. Це дозволило станції Костопіль отримати статус вантажного вузла, а не просто транзитної зупинки. Шварццвайг фінансував будівництво складських приміщень на станції, якими користувалися й інші торговці. Це стимулювало торгівлю в усьому повіті.
Ще одне ім'я, яке варто згадати в контексті розвитку станції — це єврейська родина Гіллерів. Вони володіли великими лісопильнями (тартаками) та вкладали кошти в облаштування вантажних рамп. Без цих інженерних споруд вокзал Костополя не зміг би обслужити той колосальний обсяг лісу, що йшов на експорт до Англії та Франції.
У 1920–30-х роках у Костополі панувала унікальна атмосфера американської мрії на поліський лад. Завдяки залізниці та капіталам таких людей, як Шварццвайг та Гіллери, Костопіль з малого села перетворився на розвинуте містечко (статус міста йому надано у 1923 році).
Костопільський вокзал став воротами для волинського базальту та лісу. Спеціальна залізнична гілка, що йшла від станції до кар’єрів, робила Костопіль стратегічно важливим для всієї Європи. Саме звідси базальт везли на вкладання бруківки на вулицях Лондона, Парижа та Варшави. Через Костопіль проходила магістраль Рівне — Сарни — Вільно (Вільнюс), що з’єднувала глибоке Полісся з великими європейськими центрами.
Василь Лобов, старший науковий співробітник Костопільського краєзнавчого музею,
Олена Кошелєва, зберігач фондів Костопільського краєзнавчого музею.
