«Під шквалом дронів нас методично знищували. Головне – вижити». Історії наших захисників
Володимир Корева узимку 2022-го приїхав додому з заробітків, а через два місяці почалася війна. Служив спочатку в інженерному батальйоні, будував бліндажі та лінії оборони. А потім його перевели у піхоту - і на «нуль», у постійну зливу дронів, які виявляють та знищують усе живе, а потім ворог рівняє з землею навіть залишки стін та колишніх укріплень. Вижити в таких умовах майже неможливо. Багато разів Володимир прощався з життям, та щоразу виявлялося, що поспішив. Він вижив у неймовірних умовах, втратив ногу. Нині 50-річний ветеран – азартний спортсмен і приклад того, як не занепасти духом у найстрашніші моменти життя.
Будував укриття та фортифікації
До військкомату Володимир пішов одразу, та його на службу на взяли. Разом з іншими патрулював місто у групах самооборони. Невдовзі брат повідомив, що Володимир є у списках Яполотського старостинського округу, й питання мобілізації було вирішене: чоловіка зарахували командиром водолазного відділення в інженерні війська мостового батальйону 47-ї бригади. Пройшов відповідне навчання й у вересні 2022-го поїхав на виконання спецзавдань у Київську область. Був головним сержантом, командиром відділення. Робота була фізично важка, вдень і вночі завантажували й розвантажували міни та озброєння, але навчилися робити це дуже швидко.
На початку 2024-го вирушили колоною з усім необхідним будувати фортифікації на Харківщині. Розселилися в покинутих сільських хатах в Куп’янському районі, багато з них були розбиті. Основний інструмент – лопата і лом, робили окопи та бліндажі. У травні переїхали на Вовчанський напрямок будувати лінії оборони.
«Після удару КАБом була зруйнована понтонна переправа через Сіверський Донець, до відновлення залучили нас. За інструкцією, ми мали бути в бронежилетах. Я цю вимогу проігнорував, що мене врятувало, а також допомогли мої водолазні навички. Під час роз’єднання останньої пошкодженої ланки понтона одна частина її різко пішла під воду, а протилежна піднялася вгору. Я був посередині, щоб мене не накрило, мусив пірнути у воду під понтон. Пощастило, що мав форму американську морського піхотинця, яка не набирає швидко вологу й не тягне на дно. Під водою не запанікував, розплющив очі, побачив, де сонце, і виринув у правильному місці. Свідком цього був ротний. Пізніше він жартував, що перше, що у той момент спало йому на думку – яку причину моєї смерті вказати в документах. Я добре пам’ятаю, це було 11 травня: саме цього дня роком раніше, у 2023-му, загинув на Донеччині мій друг Юрій Переходько. Я постановив собі, що коли цього дня виживу, все буде добре. Вижив», - розповів Володимир Корева.
У піхоту
Через нестачу людей у штурмових підрозділах у листопаді 2024-го військовослужбовців з інженерних частин стали забирати у бойові. Побратимів з роти Володимира Кореви забрали на Курщину. Уже через місяць декотрі з них загинули або зникли безвісти. Серед них був Валерій Миронов.
У січні 2025 Володимир поїхав додому у відпустку. Одразу після неї його також перевели у бойову частину 151-ї окремої механізованої бригади. Злагодження пройшли на місці, на Харківщині. Бойові інструктори навчили, як поводитися у сучасних умовах війни, що дуже швидко стало у пригоді: 5 березня підрозділ був на нульовій позиції, у селі Красне Перше Куп’янського району, за кілька кілометрів від державного кордону. Дорогою бачили чимало позицій, які раніше самі ж будували, але їхали далі.
«Ті, хто мав нас зустріти і провести, потрапили на дрони-«ждуни» і загинули. На цій ділянці у той момент у ворога була очевидна перевага у безпілотниках, для нас ситуація постійно змінювалася від самого початку заходу на позицію. Усе кругом було розбите і спалене. Пощастило, що бліндаж вцілілий знайшли, добре зроблений та замаскований, та один спостережний пункт тоді ще цілий був. Скрізь стояли розтяжки. Виходити назовні не можна, топити у бліндажі не можна, під’їхати близько до нас теж не можна – за кілька хвилин ворог усе побачить. Дрони літали над нами постійно. Якщо не скидали на нас, то летіли у село і скидали на недобиті хати, щоб розбити вщент або спалити. Ми мали спостерігати за ситуацією і не видати себе. Прямого контакту з ворогом у нас не було, лише те, що фіксували наші та їхні дрони. Вони вже побачили, що наша позиція зайнята, й витискали нас. Палили все, щоб нічого не залишилося», - пригадує Володимир.
Пекло під дронами
Групу Кореви забезпечили антидроновою рушницею та приладом радіоелектронної боротьби. Рушниця дуже знадобилася, бо дрони над ними висіли постійно, і постійно були скиди. Одразу були поранені, їх довелося тягнути в бліндаж, надавати допомогу й викликати евакуаційний автомобіль.
«Де ми, я чітко не знав, викликав групу допомоги. На спині витягнув до евака двох поранених, третій дошкутильгав сам. Я допоміг їх в машину завантажити та віддав їхню зброю. Вони всі вижили. А я, щойно повернувся в бліндаж, знову чую це огидне дзижчання, яке означає, що мене помітили і зараз будуть атакувати. Хвилини три – і перший скид. Вони це роблять методично: завалюють вхід і просуваються далі, поки тебе не знищать. На нас скидали газ задушливої дії, запальну суміш, і це повторювалося постійно. Протигазів не було, довелося рятуватися підручними засобами. Якби після цього закинули термобаричну гранату, з нас був би попіл. Але за півгодини газ вийшов, ніхто не вискакував з бліндажа. Керівництво надавало інструкції, що маємо робити, та ці вказівки до обстановки не підходили», - розповів також ветеран.
Скиди тривали серіями кожні 20 хвилин. Вхід завалило, рацію засипало. Уцілілі протиснулися через завалений вхід, який перетворився на невеличку діру в завалах. Увімкнули РЕБ, взяли антидронову рушницю, якою ніколи раніше не користувалися, і потягнулися. Ворог часто змінював частоти, тому з РЕБ також треба бути дуже обережним. Дрони йшли над ними постійно, і скиди також були постійно. Раптом з дрона побратиму влучило просто в голову. «Нема Михайла», - подумав Володимир. Але скид був не потужний, Михайло міг навіть йти самостійно. Потім щось розірвалося на рівні обличчя Володимира. Він упав, побачив, що рушниця в крові, і подумав, що перебита артерія, тож йому лишилося хіба 20 секунд… Але минуло навіть більше, кров не фонтанувала, поранений знову схопив рушницю і побіг.
«Заскочили в хату - почалися скиди на хату. Загорівся дах, та перекриття нас врятувало, міцне було, по-колишньому зроблене. Дрони нас постійно шукали, не бачили, де саме ми були. І знову якби на нас скинули щось потужне, нам був би кінець, ховатися не було де, і знову газ. Я чимось затулився - і «вимкнувся». Прийшов до тями, чую, наче новини хтось слухає, вода хлюпоче. Але це наслідки контузії були, звуки не так сприймав», - каже Володимир.
Командування казало, що група вже їде на заміну. Та хату знову почали рівняти з землею, вцілілі бійці напхалися в льох за хатою. Місця було дуже мало, доводилося постійно тримати двері, щоб їх не винесло вибуховою хвилею, бо тоді загинули б усі.
У таких умовах Володимир провів на передовій 12 днів. Мав поранення в шию, контузію, осколки в плечі й потребував евакуації. Машина, яка за ними вирушила, дорогою безнадійно заглухла, тож нею вони б не вибралися. Машину поміняли, приїхав «Беттер» (броньована машина). Її постійно атакували дрони. Не встигли проїхати й сотні метрів, як під машину прилетіло, вона загорілася.
«Навпроти ферма колишня була, ми забігли всередину. Передали, де ми, і чекаємо, що нас зараз з міномета рознесуть. Поряд якесь маленьке приміщення, колись це була токарна кімната. Коли догорів «Беттер», нас кинулися шукати. Я швидко обладнав замок для дверей, щоб не відкрилися. До посадки було 800 метрів – не добіжимо. Усі приліпилися до того верстата. Хвилин 5 над нами дзижчало і відлетіло, значить, дрон нас побачив. І тут мене знову вирубило. Отямився від звуку, схожого на вибух протипіхотної міни. Але це був дрон з кумулятивом (ударний безпілотник з боєприпасом, призначений для точкового знищення техніки та споруд – авт.) Дрон запустили в двері, у них прогоріла дірка, і я відчув запах паленого бетону, заліза і горілої людської плоті. Моя нога теліпалася на сухожиллі та шкірі. Болю в той момент не було, вона ніби затерпла. Я знову подумав, що зараз мені настане кінець. Михайло, незважаючи на тяжку контузію, швидко наклав мені турнікет і ми пострибали на ту ж ферму. Ховатися було ніде. Мене поклали біля якоїсь бочки і закидали піддонами, щоб не видно було. Тепер я відчував страшний біль, здавалося, нога тонну важить», - розповів чоловік.
Далі були серйозніші прильоти. Стіну, за якою щойно були, знесло, потім впала ще одна стіна. Володимир затулив чимось обличчя, знову приліт – і відчуття, що на обличчі немає шкіри. Лейтенант питає, чи живий, а поранений питає, чи є обличчя. Воно було. Його знову перетягли на насип пшениці, закидали дошками і ногу поклали так, щоб здавалося, що її уже відірвало, а отже, боєць неживий або от-от вмре, скидати щось на нього немає сенсу.
Дрон й справді повисів трохи і полетів. У цей момент до пораненого раптом прийшло відчуття, що не посадить він онука на цю ногу, і що взагалі до онуків не доживе… Не спав уже багато годин, втратив багато крові, сили покидали.
«Раптом я почув запах солярки, отже, це «Беттер» працює? Чую голоси, «забирайте його бігом», і думаю, ну нічого, побачу я ще онуків. Усе було ніби уві сні, та це була реальність, у якій я втрачав свідомість від виснаження та крововтрати», - каже чоловік.
Бронежилет з нього зрізали, дотягнули до машини, і тут пораненому спало на думку, що коли станеться, як з попереднім «Беттером», витягувати його вже ніхто не буде. Знов були прильоти, але водій кожного разу заводив машину, набирав швидкість, і вони їхали далі. Fpv-дрон їх таки наздогнав і скинув боєприпас так само, під правий бік, та машина усе ж завелася.
«Нога боліла, аж вити хотілося. Я попросив того самого Мішу дати мені руку, відчув його пульс, і мені якось трохи полегшало. На спостережному пункті мене переклали у «швидку» і повезли в те село, куди ми приїхали у 2024 році і в якому жили. Не знав, що там є стабпункт. Я навіть розбірливо зміг відповісти на усі запитання. Мені зробили переливання крові і повезли в Чугуїв, потім у Харківський госпіталь. Нога все ще була при мені, хоч вже багато годин минуло в турнікеті. Я з нею у думках попрощався ще до ампутації, яка мене вже анітрохи не лякала», - розповів боєць.
Реабілітація
У Львівській лікарні Святого Пантелеймона Володимиру Кореві провели реампутацію ноги. Спочатку важко було навіть у крісло колісне сісти, плюс інфекція була, з якою треба було боротися. Лежав довго. Кожного разу, коли мав бути наркоз, думав, що ось, нарешті, хоч міцно поспить, бо дрони ночами ще довго «ганяли» по палаті. Розумів, що це лікарня і що такого бути не може, але бачив дрони, і людей, казав їм, куди ховатися. Це був ніби сон, проте він був надто реалістичний.
Через деякий час пацієнт відмовився від знеболювального і снодійного, і з червня пішов у спортзал у львівському реабілітаційному центрі «Незламні». Поки лежав, реабілітолог проводив курс занять, це допомогло від атрофії. Перший раз на ногу став на якихось пів хвилини, потім більше, потім самостійно став виходити на милицях. Спочатку боявся впасти, але потім звик. Крім власне реабілітації, для ветеранів постійно проводили концерти, події, різноманітні виїзди, що теж сприяло поверненню до цивільного життя.
Додому Володимира відпустили наприкінці вересня, більш ніж через пів року після поранення. У жовтні спробував стати на перший протез, потім систему підігнали під нього, й Володимир став ходити на протезі.
Поки лікувався, захопився ветеранським спортом: парахокей, стрільба з лука, петанк. Нещодавно 50-річний ветеран брав участь в чемпіонаті України зі стрільби з лука, виступав у турнірі з парахокею у Калуші й знову збирається їхати на змагання. Каже, у спорті азартний. А ще мріє таки посадити онука собі на коліно.
