«Дуже важко морально, а не фізично, бо усе - на відповідальності командира». Історії наших захисників
Викладач інформатики та прикладної математики Олександр Буханкович (на фото) з Костополя на бойові позиції під Куп’янськом потрапив у червні 2023-го. У жовтні при виході з оточення одержав тяжке поранення, яке загрожувало ампутацією ноги. На щастя, обійшлося, Олександр ходить. Нещодавно одружився та одержав підвищення у званні. Має знову повернутися у стрій.
Бойове хрещення
До війни Олександр Буханкович працював шкільним учителем у селі Злазне, майстром виробничого навчання у Костопільському будівельно-технологічному коледжі, працював також у комп’ютерному клубі. Призвали на службу на той час 38-річного чоловіка навесні 2022 року. Тоді був великий наплив людей, чоловіків у віці близько 40 і старших з проблемами зі здоров’ям не брали. Медкомісію проходив кілька місяців, а потім ще кілька місяців провів на різних полігонах без приписки до військового підрозділу.
Коли з’явилася програма прискореного навчання на офіцерські посади, наш земляк скористався цією можливістю, оскільки має вищу освіту. У березні 2023 року пішов на навчання в Національну Академію сухопутних військ ім.Сагайдачного. Протягом двох місяців на полігоні на Львівщині їх готували на молодші офіцерські посади.
З частини офіцерів-резервістів випускників курсу розподілили на вакантні посади. У червні 2023-го Олександра Буханковича призначили командиром мотопіхотного взводу у 14 окрему механізовану бригаду, під Куп’янськ.
«Перший бойовий вихід був – тримати дорогу на Куп’янськ. Дуже тяжка позиція була, ми мали окопатися і нікого не пропустити. Усю ніч перевіряв хлопців, чи всі живі-здорові, - пригадує Олександр. - Лопата – найкращий друг піхоти, особливо в обороні. Якщо ти добре закопаний – залишишся живий. У мене у взводі середній вік військових - 46 років, і це вже проблема. То лише в кіно показують, як на позицію на автомобілі приїжджають, вирили окопи і чекають наступу. На війні такого нема. До позицій доводилося йти пішки вночі від місця, до якого нас привезли. Якщо 4 кілометри, то це ще небагато, бувало й по більше, до 10 км до позицій пішки добиралися».
На «нулі»
З червня по жовтень, до дня поранення, Олександр Буханкович мав бойових виходів мінімум 15 днів на місяць або й більше. Контузія була у всіх. Боєць каже, що якби кожного з контузією виводили з позицій, нікого б не залишилося. Евакуювали хіба з тяжкими випадками. А так випив таблетку, оклигав трохи – і до бою. «Коли шість годин підряд по наших окопах працює артилерія, а потім шість годин підряд вони лізуть в наші окопи, хто зважає на контузію? Людей не вистачало, важко було довезти їх до позицій», - каже військовослужбовець.
На забезпечення Олександр, на відміну інших, не скаржиться, загалом, каже, у їхньому підрозділі всього вистачало. На позиціях головне – це боєкомплект та вода. Користувалися моментом, коли ворожі дрони «погано бачать», і невеликими групами кілька кілометрів тягнули все з місця доставки в окопи. Іншого способу не було.
Дрони – очі військових
«Без «очей» воювати нереально. Ти можеш почути, як щось летить, але це вже запізно. Дрон «побачить» усе скоріше, це береже життя. Я пояснив хлопцям, що коли ми втратимо останній дрон, то залишимося без «очей». У нас була постійно відкрита банка на дрони, це як регулярний платіж. Хлопці з зарплати скидалися, і з бойових теж, і купували дрони. Ми не змушували нікого, бо всі розуміли, що без дронів ми не зможемо воювати», - каже Олександр.
Оточення і поранення
Олександр багато разів казав: йому дуже пощастило, що залишився живий, що вчасно винесли, що тепер знову може ходити. І що побратими не забувають.
«Ми виходили з оточення. Я дочекався, щоб хлопці вийшли, йшов останній – і зловив дві кулі. Метрів 10 залишалося до своїх. Та мені ще дуже пощастило, що я живий і мене витягли. Двоє наших хлопців не вийшли. Молоді, 27 і 30 років. То був їхній другий чи третій вихід, і таке… Я досі не знаю, чи вони загинули, чи в полон потрапили. Не маємо жодної інформації про них, - розповів Олександр. - Мене вивозили під артобстрілом. Я все пам’ятаю, хлопці не давали очі стулити. Десять кілометрів везли нас пікапом вночі по бездоріжжю, де з «Градів» гатили. Везли нас вісьмох, один дуже тяжкий був. Усіх довезли, і всі живі.
Потрапив спочатку у Харківський госпіталь ветеранів. Уже наступного дня побратими відвідали, фрукти привезли, мені дуже приємно було. Потім був Львівський госпіталь, Ужгородська міська лікарня, потім місяць відпустки – і знову госпіталь, Рівненський, потім обласна лікарня, тепер на реабілітації у Костопільській лікарні. Ногу спочатку не відчував зовсім. Казали, може бути ампутація, але врятували мою ногу. Спочатку лежачий був, потім сидіти почав, на візку пересувався. Дуже курити хотів, то мені допомогли сісти. У грудні став на ноги, ходжу. З палицею поки, але лікар каже, що вже можна самому пробувати».
У більшості випадків, каже Олександр, поранених і загиблих навіть під обстрілами вивозять з поля бою. Поранених виносять, хай там що. Гірше, якщо позиція втрачена, тоді пошукова група стає живою мішенню для ворога.
У стрій
Тепер Олександр знову визнаний придатним, хоче повернутися до служби. «Мені нову посаду запропонували, замполіта, не тилова і не бойова, - продовжує Буханкович. - Але остерігаюся, що можу не впоратися. Це робота і з паперами, і з людьми, і моральний дух бійців підтримувати. Якщо не впораюся - це вдарить по них. Мені морально дуже важко, хлопці щодня на позиціях, через кожні 6 днів. Фізично ти відчуваєш втому, але морально ще важче, бо усе на відповідальності командира, у тому числі рідним повідомляти, що боєць воював і загинув. Троє моїх друзів дитинства загинули, поховані. Один зник безвісти під Бахмутом і невідомо, де він. Хлопці з мого взводу телефонують постійно, питають, коли повернуся, і сміються, що як їхатиму, то щоб смачненького привіз. Але це вже навряд. Я служив у бойовій бригаді, яка воювала з 2014 року. Командир взводу в тилу командувати не може, його не будуть слухати. Це якби я тут з лікарні командував, що їм там робити. В окопі – так, я пояснював, що ми не можемо віддати цей окоп, бо «посиплються» всі позиції – вони розуміли все і вірили, що прийде підкріплення. І воно приходило».
Два місяці тому Олександр Буханкович одружився і одержав підвищення у званні, тепер він - лейтенант. Нагороджений нагрудним знаком «Срібний Хрест», збирається їхати на одержання ще однієї нагороди.
