«Хочемо зустріти ще одну перемогу»: спогади ветеранів Другої світової війни
«Ніколи знову» — ці слова, що стали обітницею після Другої світової, сьогодні звучать як болісне нагадування про незасвоєні уроки історії. Ті, хто пережив жахи тодішньої війни, із тривогою спостерігають, як у XXI столітті відроджується звіряче обличчя агресії — під новими прапорами, але зі старою суттю. На Костопільщині залишилося небагато живих свідків тих подій.
МАРІЯ КУЧКО
«Лягаю і встаю — молю Бога за мир в Україні, за спокій, щоб Божа Мати охороняла тих солдатиків, які нас захищають», — каже 98-річна Марія Юхимівна Кучко.
Жінка впродовж усього життя знаходила опору в молитві у найтяжчі часи. У 1943 році, коли її батька забрали на фронт, 15-річна Марія щиро благала про його повернення:
«Я страшенно переживала, бо розуміла: можу залишитися сиротою. Але мусила бути сильною. Ми тоді жили на хуторі Хотинка — лише чотири хати, майже відірвані від світу. Це був наш куточок тиші та надії. Мало що пам’ятаю з того часу, але одне скажу точно: нехай сучасні діти ніколи не дізнаються, що таке війна. А Збройним силам України — тільки вдячність. Хай усі повертаються живими і в мирі».
АНАТОЛІЙ КАРП’ЮК
«Це не просто війна — це спроба геноциду», — говорить Анатолій Карп’юк. Своє життя він присвятив письменництву, викладацькій діяльності та краєзнавству. Вивчення та аналіз історичних подій займало важливе місце в його житті. Спогади для нього — не просто історія, а дзеркало, в якому відображається сьогодення.
«Мені було лише сім, коли я вперше побачив війну. У день, коли мав іти до школи, над Берестечком з’явилися німецькі літаки — почалося бомбардування. Спершу здавалося, що з неба сиплються якісь “горошинки”, та коли вони вибухнули, я перелякався й сховався в хліві біля корови. Спочатку німці поводилися порівняно гуманно — дітям давали цукерки, за худобу платили. Але це було не те, що зробили рашисти в Бучі чи Ірпені. Попри жахи, тоді ще залишалася хоч якась подоба людяності. Та коли ізолювали євреїв у гетто — без прав, без надії, — стало очевидно: це знищення народу. І коли сьогодні я бачу, як ворог руйнує наші міста, краде дітей, стирає культуру, я згадую ті гетто. Бо методи різні, а мета та сама — знищити націю».
ІВАН БУРНОС
Іван Гнатович Бурнос був призваний до армії у 17 років. Це була трагедія цілого покоління: десятки тисяч підлітків змушені були йти на фронт замість того, щоб мати юність.
За бойові заслуги Іван Бурнос був нагороджений орденом Богдана Хмельницького, медалями за перемогу. У мирний час він отримав звання підполковника. І сьогодні намагається тримати себе у формі — як приклад і порада для молодих захисників.
«Сьогодні Україна знову бореться з тоталітарним злом. Паралелі з нацизмом — більше не риторика, а сувора реальність: масові вбивства, депортації, нищення культурної спадщини. Ми пройшли пекло минулої війни — і хочемо зустріти ще одну перемогу», — каже 98-річний ветеран Іван Бурнос.
