«Без руки чи без ноги залишуся – я знаю, що маю вижити». Історії наших захисників
У розмові про війну Руслан Корнійчук вкрай стриманий. Однак цей неговіркий чоловік з села Яполоть на Костопільщині уже четвертий рік на передовій, у важливий момент бою він уміє знайти потрібні слова для побратимів, аби правильно скерувати їхні дії та зберегти життя. Мав поранення, контузії, лікувався – і повертався в стрій. Нагороджений відзнакою головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського «Хрест хоробрих». Це особлива відзнака для кожного військовослужбовця, якою нагороджують за особисту відвагу у бою.
До війни Руслан Корнійчук займався сільським господарством. У лютому 2015-го, не маючи жодної військової підготовки, пішов добровольцем в АТО. Спочатку було навчанні на Львівщині, а через місяць – Луганський прикордонний загін, де наш захисник прослужив понад рік і демобілізувався. Там зрозумів, що таке війна, здобув досвід та, що не менш важливо, одержав воєнний психологічний гарт.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Руслан чітко розумів, що має робити: одразу пішов у військкомат. Сказали чекати дзвінка. Чоловік повернувся додому і кілька місяців чергував на місцевих блокпостах.
Дзвінок був усередині липня 2022 року. Речі були вже зібрані, тож вирушив негайно. Саме тоді на полігоні формувався 5-ий окремий стрілецький батальйон, він потребував доукомплектування. Місяць тренувань - і наприкінці серпня 2022-го вирушили на Чернігівщину. Спочатку Руслан був стрільцем-санітаром, але на війні доводилося виконувати й інші функції. На Чернігівщині воював близько року. У серпні 2023-го наш боєць одержав поранення в голову.
«Їхав на завдання, почався обстріл. Прилетіла міна недалеко від мене, менше 10 метрів. І попав осколок в голову. Почув вистріл, встиг лише присісти - і відчув дивний теплий вітер й ніби щось потекло по голові. Це була кров. Нас навчали медицині, я добре засвоїв, що треба робити у такому випадку. Знав, що осколок самостійно діставати не можна, він гарячий, і кров сама запечеться. Якщо вирвали осколок, можна лише гірше зробити, я ж не міг знати, наскільки серйозне ушкодження. Паніки не було, розумів, що сам маю собі зарадити в цей момент. Ще з АТО був психологічно готовий: хоч без руки чи без ноги залишуся – я маю вижити», - розповів Руслан.
Старший в групі доповів про пораненого. Авто Руслана залишилося ціле, він навіть збирався сідати за кермо і їхати, але подумав, що може знепритомніти дорогою. Був обстріл, всі полякалися. Поранений скомандував, щоб йому швидко підганяли машину.
«У такій ситуації командувати легко. Хто недосвідчений - той у паніці, що скажеш – те виконує. Я вже мав досвід, тому сам розпорядився, як провести мою евакуацію», - поділився захисник.
У лікарні осколок з голови дістали, все обійшлося. Місяць полежав – і повернувся у свій підрозділ. У лютому 2024-го підрозділ Руслана перекинули в Авдіївку на Донеччині. Саме тоді бої за Авдіївку сягнули кульмінації: було прийняте рішення виходити і зайняти оборону.
«У цьому місті ми були недовго, може, тиждень на позиціях. Ворог взяв нас в кільце, і нас стали виводити. Наша група вийшла повністю, всі живі, служать досі», - розповів Руслан Корнійчук.
Саме за Авдіївку, за бої та утримання позицій, Руслан Корнійчук одержав нагороду головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського «Хрест хоробрих».
Хрест хоробрих — це особлива відзнака для військовослужбовця ЗСУ, якою нагороджують незалежно від віку, звання чи років вислуги. «Хрест хоробрих» вручають за вияв особистої відваги у бою, за героїчний вчинок, пов’язаний з ризиком для життя.
Нагороду нашому захиснику, а також іншим бійцям, вручив командир батальйону. Але це було значно пізніше. Після Авдіївки, навесні 2024-го, підрозділ Руслана прикомандирували до 118-ої окремої механізованої бригади і перекинули на Оріхів (Запорізький напрямок), де наші воїни тримають оборону дотепер.
Руслан Корнійчук починав служити солдатом, потім став старшим солдатом, потім – молодшим сержантом. У нього були контузії, лікувався не один раз. Вважається обмежено придатним до служби, але, каже, мусить йти на війну. Бо вже має досвід, не боїться, як новобранці, і розуміє усю відповідальність бійця.
«Чи я стомився? Усі трохи потомилися, четвертий рік війни, усе змінилося за ці роки. У тому ж Оріхові раніше теж було спокійніше. Тепер просто так на вулицю не вийдеш, усе розбите і зруйноване, дрони постійно літають, людей і машин немає. А тут у нас – наче інший світ, наче й немає війни», - міркує воїн.
Як і кожному, хто четвертий рік на фронті, Руслану Корнійчуку довелося бачити усі жахіття війни та пережити втрати побратимів. Але ця тема – найболючіша, про це наш захисник воліє не розповідати. Принаймні, не зараз.
