«Узимку вивозили замерзлі тіла, скам’янілі, зовсім білі…» Історії наших захисників
Олександр Кулініч з села Великий Стидин на Костопільщині у мирному житті вивчився на тракториста, заробляв на покрівельних роботах. Коли почалася війна, хлопець сам повернувся з-за кордону і пішов у військкомат. На передову потрапив одразу, без будь-якого навчання, воював з вересня 2022-го до січня 2025-го. Був водієм усіх транспортних засобів, які були у підрозділі. Перевозив і вантажив боєкомплекти, спорядження, провізію, поранених і тіла загиблих. Ледь вижив під завалом будинку, у який було пряме влучання. Після надскладної операції, за яку ніхто не хотів братися, Олександр усе ж став на ноги. А нещодавно у них з дружиною народилася донечка.
Війна застала Олександра у Польщі, працював покрівельним на будівництві. Улітку 2022-го вирушив додому й одразу пішов до військкомату. У вересні Олександру прийшла повістка – і пішов воювати. Взяли одразу у 128 окрему гірсько-штурмову бригаду водієм «Уралу» й без жодних навчань одразу перекинули під Кривий Ріг. Потім під Бахмут переїхали, там Олександр пересів на пікап. Стрілецьку підготовку отримав раніше, коли служив у Нацгвардії. Медичну підготовку пройшов на місці.
Ротний одразу сказав, що Олександр буде водієм: молодий, добре бачить та орієнтується у темряві. Возив хлопців, боєкомплект, провізію – усе, що треба. Після відступу з-під Бахмута, улітку 2023 року, його підрозділ перекинули під Оріхів на Запорізькому напрямку, штурмували ворожі позиції поблизу села П’ятихатки.
«Там я пересів на броньований «Хамер», возив хлопців на позиції. Різне траплялося: і колеса відривало, і гатили по ньому так, що у вухах дзвеніло. Було, що одразу два колеса розірвало, а було, що й чотири одразу. Добре, що у них всередині «катки» стоять, як колеса розривало - на «катках» виїжджав. Не раз під обстріли «Градами» потрапляв, на щастя, жодного разу не поцілили», - розповів Олександр.
В Оріхові їздив і на евакуаційному авто, вивозив 300-их і 200-их. На позиції віз харчі, назад - бійців.
«Ніколи не забуду, як вивозили хлопців поранених, без ніг, без рук, посічених. Ми перемотували, турнікети накладали і швидко везли. Пам’ятаю, ногу одному бійцю відірвало, ми все зробили, що мали. Він вижив, протезований, нормально ходить.
Бувало дуже важко. Доріг нема, дощі грязюку заливали. Як не могли пройти жодною машиною, БТРом заїжджали, щоб 300-их вивезти. Потім у нас «квадрик» з’явився, ним теж заїжджали, де машиною не могли. Особливо запам’яталося, як взимку везли замерзлі тіла, скам’янілі, зовсім білі… дуже шкода їх, такі молоді… Бувало, хлопці загиблих витягували на точку, а далі не могли. Ми вичікували момент, щоб заїхати, чим лише можна було, і забрати тіла. Це треба завжди робити дуже швидко, бо ворог чатував, щоб по нас вдарити.
Якось нам інша бригада дала гусеничну спецмашину, вона подібна на БТР, але у задньому відсіку більше місця є. Треба було вивезти тіла трьох наших і чотирьох з інших бригад. Жодним автомобілем ми стількох би не забрали, там і дорога така, що не доїхати. Я місцевість знав, тож стояв у люку і по рації керував, як заїжджати. Поки туди їхали, нас помітили. Як поверталися з тілами, вогонь по нас був щільний. Туман був, і ми проскочили, вивезли хлопців загиблих, щоб їх забрали додому й поховали», - розповів Олександр.
Перше поранення отримав під Оріховом.
«О 5-ій ранку з навідником завозили хлопців, коли поверталися, нас засік ворожий дрон. Щойно ми вивернули з повороту – і прилетіло. Наш «Хаммер» підбили, мотор посікло осколками, машина стала, ми – навтьоки. Я добре знав місцевість, де і як наші окопи розташовані, бо їздив постійно і розвантажувався там. Тож я добіг до своїх, хоч було кілька прильотів, і мені посікло ногу і руку. Я нічого не відчував, уже в бліндажі побачив, що поранений, усе в крові було. Хлопці забинтували і по рації передали, що я поранений. Але ротний сказав, що до вечора мене точно не вивезуть, бо ворог нас бачив і буде пильнувати, коли за мною приїдуть, щоб добити нас. Дрони постійно висіли у повітрі, шукаючи, куди ми сховалися. Аж через дві доби ротний скомандував мені виходити самостійно до місця евакуації. Нам з напарником, з яким ми потрапили під обстріл, скинули спеціальні маскхалати, щоб ми вночі не світилися. Вони не нагріваються, тіло не випромінює тепло, і дрон нас не бачить. У мене запалення вже почалося, але коли постійно чуєш над головою дрони, біжиш дуже швидко. Пробігли близько кілометра, а потім ще 800 метрів. З того місця нас нарешті забрав евак», - розповів Олександр.
Осколки з тіла дістали, але не всі. Дрібні, які глибоко проникли, й досі залишилися в тілі. Після місяця реабілітації та місяця відпочинку вдома наш боєць у листопаді 2024-го повернувся на фронт, уже на Покровське, що на межі Запорізької та Донецької областей. Окопувалися на другій лінії, будували бліндажі. На той час Олександр Кулініч був уже командиром гранатометного відділення, але й далі, як і раніше, возив бійців. На початку січня 2025-го пішов у відпустку, а наступного дня бійцям прилетіло просто в хату.
«Двоє, які на вулиці стояли, загинули одразу. Кількох побратимів у хаті не зачепило, двох, мене у тому числі, привалило стіною. Побратиму руку поламало, а мені посікло спину, руки, поламало ребра та кістки. Як потім з’ясувалося, таз був поламаний у 8-ми місцях. Рухатися я не міг, руки відчував, ноги ні, гукав своїх. Допомога прийшла швидко. Стіну, яка на мене впала, четверо побратимів підняли, мене деблокували. Хотів стати, та ноги не рухалися зовсім. Одразу приїхав ротний, мене повантажили в його авто і повезли на евакуацію. Осколки дістали, знімки зробили і побачили, що все у мене погано. Поки довезли до Запоріжжя, відкрилася внутрішня кровотеча. У лікарні сказали, ще 5 хвилин – і був би кінець. Коли прийшов до тями, побачив, що весь утиканий трубками, з тіла стирчать стяжки. Врятувала мене не лише вчасна евакуація, а й те, як саме поламалися кістки: до життєво важливої артерії було два сантиметри, тобто я міг померти з кількох причин. Тож мені дуже пощастило», - поділився захисник.
Олександра потрібно було терміново оперувати, та лікар повідомив, що фахівців, котрі проводять такі складні операції, в Україні всього кілька, всі вони вкрай завантажені, жоден приїхати у Запоріжжя не може. Транспортувати нашого пацієнта також не можна. Уже й пластини на операцію волонтери привезли, та оперувати нікому.
Наполегливі пошуки привели до фахівця у тому ж Запоріжжі, який навчався за кордоном робити такі операції, але жодного разу не оперував. Він запитав, чи погодиться Олександр стати першим його пацієнтом, бо ризик дуже високий.
«Вибір у мене був такий: або погоджуюся на ризик, або сам шукаю лікаря, хоча всі уже відмовили, або повертаюся додому і назавжди залишаюся інвалідом 1 групи, бо ходити ніколи не зможу. Приїхала вагітна дружина, і я сказав, що дав згоду на операцію, бо кращого виходу з цієї ситуації у мене не було», - розповів Олександр.
Його прооперували кілька разів, і тільки-но лікар сказав, що можна підійматися, десь через два тижні після останньої операції, травмований захисник уперше звівся на ноги. Ще за кілька годин він зміг ступити кілька кроків на милицях. Так щодня підіймався, стояв, пробував ходити. Через місяць зняли шви, а ще через два тижні Олександра виписали з лікарні з рекомендацією на реабілітацію. Погодився їхати у Рівне, щоб ближче до дому. Військовим авто «швидкої» допомоги його відвезли у Великий Стидин. Удома робили масаж, ходив щораз більше. Став на облік у Рівному, і тут рекомендації розійшлися: одні лікарі казали лежати і не підійматися, а лікар, котрий оперував, навпаки – казав у жодному разі не лежати і ходити, збільшуючи навантаження.
У Клеванському госпіталі місця не було, нашого воїна помістили у реабілітаційне відділення Костопільської багатопрофільної лікарні. Тут Олександр щодня займається у спортзалі, потихеньку ходить і радіє втішному прогнозу: ходити буде, навіть якщо доведеться знову оперувати.
Лікар, який провів цю операцію, одразу після Кулініча оперував ще кількох пацієнтів з травмованим тазом. Але, казав, у порівнянні з Олександром вони були легкі, бо мали по 1-2 переломи, а не 8. Тепер має досвід.
У 2024 році молодий воїн написав заяву на відпустку за сімейними обставинами й одружився. Познайомилися з майбутньою дружиною раніше, коли вона приїздила у Великий Стидин до подруги збирати ягоди. Постійно підтримувала Олександра, коли він пішов на службу, і вже після одруження приїздила до чоловіка в лікарню у Запоріжжя. Тоді обстріли були, страшно було, Олександр казав, щоб додому поверталася, бо ж вагітна, та вона чоловіка не залишила. Поїхали додому разом, військовою «швидкою». А нещодавно, у червні, у молодого подружжя народилася донька.
