«Ми станемо спина до спини і сподіватимемося, що у потрібний момент побратим тебе прикриє». Історії наших захисників
Початок війни для будівельника з Костополя Миколи Крупені був промовистим: пив каву і дивився у вікно, коли в сусідній будинок влучила ракета. Солдат з досвідом служби в АТО одразу все зрозумів. З того дня і дотепер Микола Крупеня воює, служить снайпером-розвідником. Служить від початку й дотепер його старший брат Андрій Крупеня. Молодший брат, Олександр, теж воював і демобілізувався.
На війну покликали наступного дня
У лютому 2022-го Микола Крупеня був у Києві на роботі, працював будівельником. 24-го лютого прокинувся вранці, а хлопці кажуть, війна починається. Микола подумав спочатку, що це невдалий жарт. На війні він раніше був, у 2015-му добровольцем пішов у «Правий сектор», потім служив у спецназі поліції у Херсонській області. Через півтора роки служби демобілізувався і знову став працювати на будівництві.
«Уранці 24 лютого я прокинувся, поставив чайник, підійшов до нашого панорамного вікна – і тут прилітає ракета в сусідній будинок. Мені все стало зрозуміло. Люди заметушилися, почали пакуватися і їхати, хто куди. Я забрав свою бригаду, вивіз в Костопіль і повернувся в Київ», - розповів Микола.
З Києва тоді виїхати було важко, паніка, величезні затори. Багато аварій було, але на них ніхто не виїздив і рух не регулював. А в Київ заїхати було без проблем, дорога вільна.
У Василькові Микола розшукав знайомого з часів служби підполковника. Той порадив їхати додому і офіційно оформлятися в ЗСУ. Бо як щось станеться, сказав, тебе просто поховають - і все, без почестей, без компенсацій родині.
Наш доброволець повернувся у Костопільський військкомат, де стояли величезні черги, і, скориставшись військовою формою, яку мав з минулих часів, протиснувся без черги. Наступного дня йому подзвонили і запросили з речами на вихід.
Служити потрапив у 104-ту окрему бригаду територіальної оборони, снайпером-розвідником. Зброю знав з часів служби в АТО.
«Я снайпер від початку повномасштабного вторгнення, але й зараз не можу сказати, що знаю геть усе про снайперську гвинтівку. Спочатку мені видали стареньку радянську, виробництва, напевне, 70-их років, ефективну десь до 600 метрів. Зараз маю кращу, німецького виробництва, яка вражає цілі на 1800 метрів. Пройшов курс навчання й військово-облікову спеціальність снайпера я отримав тут, в Україні. Це дуже хороша зброя, але набої рідкісні, що створює проблеми. Доводиться самому їх купувати для стрільб на полігоні. Це необхідно снайперу, інакше втрачаєш кваліфікацію», - поділився воїн.
Після контузії лікувався два тижні
Воєнні дороги Миколи Крупені пролягли спочатку у бік білоруського кордону. Там 104 бригада довго була, очікували наступу з того напрямку. А на початку 2024-го їх перекинули під Часів Яр, що поблизу Бахмута. Потім була Херсонщина, потім знову Дубровиця. У травні 2024 бригада виїхала на Запоріжжя, у зруйноване село Темирівка, в якому сходяться три області. Улітку Микола отримав поранення.
«Ми заїжджали на позиції, їхали семеро бусом, у нього влучив ворожий дрон. Я навіть вибуху не почув. Бачив, що підлітає дрон і цілить в нашу машину. Вогняний спалах – і перед очима трава, мене викинуло з авто. Звуку не чув. Сам підіймався, усі, хто міг, допомагали один одному, викликали евакуаційний автомобіль. На щастя, ніхто з нас не загинув. Водій мав ампутацію кінцівки, і пасажиру біля нього ногу розтрощило, їх евакуювали першими. Нас позаду було п’ятеро, з контузіями всі, нас теж забрали в госпіталь», - розповів Микола.
В госпіталі наш воїн провів два тижні. Пригадує, що три доби блював, дуже боліла голова. Втрата пам’яті була, проблеми з запам’ятовуванням імен і навіть з простими загальновживаними словами, які в потрібний момент не міг пригадати. Після лікування повернувся на службу. Ще днів десять до бойових виходів не залучали, а далі все пішло повним ходом. Далі був Куп’янськ на Харківщині і Сумщина, де бригада продовжує тримати позиції.
Людей, каже Микола, не вистачає. Доукомплектувати бригаду після втрат зараз важко, і так у всіх, бо служити зараз охочих не стільки, як було на початку війни.
Про службу снайпера
«Снайперів не люблять ні свої, ні вороги. Вороги – за точну роботу, свої – бо якщо снайпер відпрацював, це місце ворог рівняє з землею. Якщо у квадраті виявили снайпера – найперше будуть шукати саме снайпера. Так було ще з часів Другої світової. На щастя, у нашій бригаді такого не траплялося. Старалися працювати з глушником і в таку пору, коли сіріє і не видно спалаху.
Зараз війна не та, що раніше, коли снайпер міг лежати годинами і днями, зробити свою роботу і піти геть. Зараз не сховаєшся: або місцеві тебе викажуть, або дрони. Тепловізор бачить повний силует снайпера – а далі буде скид. Щоб уникнути цього, доводиться шукати шляхів виживання.
У кого цілиться снайпер – залежить від ситуації. Діяти теж треба залежно від ситуації, іноді й рішення приймати самостійно: побачив цілі – сам визначаєш пріоритети і сам відпрацьовуєш свої цілі. У посадках снайпер неефективний, тоді він працює як піхота, бере автомат і йде на позиції», - розповів також наш захисник.
Бойове побратимство
Уперше жахи війни, які й дотепер пам’ятає, Микола побачив ще 10 років тому. Зараз, каже, війною його вразити важко.
«У кожного на війні гинули побратими і друзі. Командир ще тоді, у 2015-му, сказав мені: тут немає друзів. Втратити побратима – то одне, втратити друга-побратима – зовсім інше. Намагайся всіх тримати на певній дистанції, друзів на війні не заводь. Ми спілкуємося, і в цивільному житті, може, й були б друзями. Тут інакше. Але завтра нас закинуть в окоп, і ми станемо спина до спини з побратимом. І матимемо надію, що у потрібний момент він тебе прикриє, а ти – його. Без цього ніяк. І ти іноді усе ж ловиш себе на думці, що не треба дружбу заводити, бо тяжко потім буде», - зізнається Микола Крупеня.
