Як військовий психолог допомагає воїнам побороти паніку і страх. Історії наших захисників
Костопільчанка Наталія Бірюкова, депутатка Костопільської міської ради, залишила звичну роботу і пішла на військову, служила медиком. Потім повернулася. Та у цивільному житті затрималася лише на місяць – і знову на службу, тепер уже військовим психологом. Її чоловік служить з січня 2015 року, а наприкінці 2022-го пішов воювати і 21-річний син. Тепер батько і син на фронті, а пані Наталія з грудня 2024 допомагає нашим хлопцям, які воюють на Покровському напрямку, долати душевні негаразди. Бо кожен, хто воював, потребує психологічної підтримки.
Молодший лейтенант, військовий психолог 155 окремої механізованої бригади Наталія Бірюкова навчає бійців правильно комунікувати між собою, налагодити взаємодію, долати паніку та страх.
«Якщо хоча б одна людина в групі панікує – це миттю поширюється, а паніка у всій групі є найгіршим, що може бути. Бо в такому стані людина собою керувати не може. Хлопці не розуміють, що з ними відбувається, думають, що це слабкість і що це лише у них так. Але це нормальна реакція на ненормальну ситуацію. У нас відбуваються бесіди, ми розповідаємо про реакції організму на бойовий стрес. І вони йдуть на розмову. Ми вчимо, як опанувати себе при паніці, в ступорі, при нападах агресії чи істерики. Це допомагає», - каже пані Наталія.
Основне завдання психолога – допомогти знайти в собі ресурс. Дехто закривається в собі, думає, що він сильний і сам з усім впорається. Але, каже психолог, якщо є фахова допомога, доречно нею скористатися.
У колективних розмовах військовослужбовці чують інші історії і розуміють, що не лише з ними одними щось таке сталося. Бувають й індивідуальні бесіди, вони завжди конфіденційні. Та якщо психолог розуміє, що стан співрозмовника загрозливий, вона повідомляє командиру, що ось тому й тому потрібна допомога.
«Зазвичай хлопці погоджуються. У нас є пункт психологічної допомоги, де більш глибоко опрацьовують проблеми. Але тут ми не можемо надати допомогу усім, тож вирішили з колегою їздити у підрозділи і на місці з хлопцями працювати. Вийшли вони з позицій – і десь на другий-третій день ми з ними розмовляємо. На різні теми: про сім’ю, про цивільне життя, вони пригадують свої найкращі моменти, будують плани на майбутнє. Бо життя продовжується», - розповіла психологиня.
Служба у медсанчастині спочатку допомогла пані Наталії подолати власну тривожність й відволіктися від думок про те, що чоловік і син під Бахмутом воюють, і що брат на Запорізькому напрямку. З часом прийшло розуміння їхнього настрою та поведінки, хоч сама тоді не була в зоні бойових дій. І коли формувалася 155 бригада, вдруге мобілізувалася й повернулася на полігон, уже як психолог.
«Раніше у мене були 300-ті видимі, тепер у мене 300-ті невидимі. Від цих хвороб кров не тече, їх наче не видно. Але вони є, від них течуть сльози. Та, як то кажуть, чоловіки не плачуть, у них очі пітніють», - резюмувала Наталія Бірюкова.
